Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець.
- Що ти робиш? Рухайся з нами! - завив вітер.
Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй.
- Привіт! - сказала чемно.
Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся.
- Привіт! Я - Оля, - відрекомендувалася хмаринка.
- Я - Галя, - відповіла дюна.
- Як поживаєш там, на землі?
- Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти?
- Сонце і вітер... довгі перегони по небу.
- Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, - сказала сумно дюна.
- Прикро, правда? - спитала хмаринка.
- Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.
- Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а потім сказала:
- А знаєш, ми дощ називаємо раєм!
- Справді? Я й не знала, що я така важлива! - засміялася хмаринка.
- Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...
- Так, правда. Я їх бачила, - відповіла хмаринка.
- Але я, напевно, їх ніколи не побачу, - сумно зітхнула дюна.
Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:
- Я могла б упасти на тебе дощем...
- Але тоді ти помреш.
- А ти зацвітеш, - зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.
Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.
В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: "Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим".
Бруно Ферреро