I дерево було щасливе.

Але час спливав, а дитина підростала. I тепер, коли дитина була вже велика, дерево часто відчувало самотність.

Якогось дня дитина прийшла відвідати дерево, а воно попросило:

- Підійди до мене, моя дитино, вилізь на стовбур і зроби собі гойдалку з мого гілляччя. Іж мої плоди, забавляйся у моєму затінку і будь щаслива.

- Я вже завелика, аби лазити по деревах і бавитися, - відповіла дитина. - Хочу мати гроші. Чи можеш мені їх дати?

- Мені так прикро, - мовило дерево. - Я не маю грошей. Маю лишень листя і плоди. Збери ж мої плоди і продай їх у місті. Так отримаєш гроші і будеш щаслива.

Дитина вилізла на дерево, позривала всі до одного плоди і пішла геть.

Дерево було щасливе.

Проте дитина довго-довго не поверталася... I дереву ставало щораз сумніше.

Якогось дня дитина повернулася. Дерево затремтіло від радості і сказало:

- Підійди сюди, моя дитино, вилізь на мене, зроби собі гойдалку з мого гілляччя і будь щаслива.

- Я дуже зайнята і не маю часу здиратися по деревах, - відказала дитина. - Хочу мати дім, який би мене охороняв. Хочу мати дружину і дітей, отже маю потребу і в житлі. Чи можеш дати мені дім?

- Я не маю дому, - промовило дерево. - Моїм домом є ліс. Але ти можеш пообтинати мої гілки і збудувати собі з них дім. I тоді будеш щаслива.

Дитина пообтинала геть усі гілки і забрала їх зі собою, аби збудувати собі дім. А дерево було щасливе.

Довгий час дитина не навідувалася. Коли знову з'явилася, дерево було сповнене щастя і ледве могло говорити.

- Підійди ближче, моя дитино, - прошепотіло воно. - Підійди і побався.

- Я вже надто стара і надто сумна, аби бавитися, - сказала дитина. - Хочу мати човна, аби втекти звідси світ за очі. Чи можеш дати мені човна?

- Зрубай мій стовбур і зроби собі з нього човна, - мовило дерево. - Зможеш відплисти звідси і бути щасливою.

Дитина негайно стяла стовбур і витесала собі з нього човна, аби на ньому втекти. Дерево було щасливе... але не зовсім.

Пройшло немало часу, заки дитина знову повернулася.

- Мені так шкода, моя дитино, - вимовило дерево, - але я більше нічого не можу тобі дати... У мене більше немає плодів.

- Мої зуби застарі, аби їсти плоди, - сказала дитина.

- Не маю вже й гілляччя, - зітхнуло дерево, - не можеш погойдатися на ньому.

- Я занадто стара, аби гойдатися на гілляччі, - відповіла дитина.

- Не маю і стовбура, - проказало дерево, - не можеш уже вилазити по ньому.

- Я занадто змучена, аби спинатися по деревах, - відказала дитина.

- Турбуюся, - зітхнуло дерево, - бо хочу тобі щось дати, але не маю що. Зараз я хіба лишень стара колода. Мені так прикро...

- Тепер мені треба дуже мало, - відповіла дитина. - Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому...

- Якщо так, - сказало дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, - то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя дитино, сядь собі і спочинь.

Дитина так і зробила.

А дерево було безмежно щасливе. (Шел Зільверштайн)

Нині ввечері сядь у якомусь спокійному куточку і допоможи своєму серцю подякувати усім "деревам" твого життя.

Бруно Ферреро