З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності. Якось, вдивляючись в ікону розп'ятого Христа, Івась запитав свою матусю: "Хто це?" Побожна мати відповіла, що це образ Богочоловіка - Ісуса Христа, який зійшов з неба на землю, щоб відпокутувати за наші гріхи і нас спасти. В ту ж мить Івась відчув неначе вогонь - це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не пропускав церковних богослужінь. Згодом це бажання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеці-ло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його принадами.
Батьки, бажаючи забезпечити своєму синові певну майбутність, віддали його 1595 року в науку до багатого купця Якинта Поповича, міського радника у Вільно, столиці Великого Литовського князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля. Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, побожного юнака і згодом не крився з думкою віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він іґнорував веселі товариства з ровесниками чи дівчатами, а йшов радше до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами.
Вільно було своєрідним центром усяких сект та єресей, що напливали сюди головно з Німеччини; а крім того, воно перетворилось на місто розпусти і всілякого нехтування моралі. Іван опинився серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви.
У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунце-вич добровільно виконував обов'язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг, з яких любив передусім Часослов і Требник. У Вільно саме в той час була архімандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі.
В той час по всій Україні почалася релігійна війна, спричинена з'єдиненням Української Церкви з Римською. Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою... Але праведні й святі люди завжди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника - Господа Бога з ревною молитвою. "Господи, навчи мене путі твоєї, щоб я ходив у твоїй правді" - кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс 86: 11).
І Господь не покинув свого обранця, просвітив його, заспокоїв і дав потрібні сили, щоб подолати всі труднощі.
Крім молитви Іван уважно вивчав церковні книги, шукаючи в них прояснення того релігійного сум'яття, що було в Україні. Саме в церковній книзі Мінеї, під днем 29 і ЗО червня, зацікавлений юнак прочитав: "Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової, початку християн, паси славно вівці своєї вівчарні, заховай свої ягнята від хитрих вовків, спаси своє стадо від лютих напастей". В каноні ж Утрені читав він таке: "Тебе, святий Петре, Предвічний, передбачивши, призначив начальником своєї Церкви"; "Ти, Петре, був першим єпископом Рима, славою і хвалою найбільшого міста, утвердженням Церкви, що її й пекельні сили по правді не переможуть, як і предсказав Христос".
Щодо верховної влади Римських Пап над усією Христовою Церквою, то в тій же Мінеї, під днем 2 січня, юнак читав про св. Сильвестра, 33-го Папу Римського, таке: "Ти прогнав зрадливі єресі; ти явився начальником святого Собору й прикрасив престол начальника учнів... Як Божий голова святих Отців, укріпивши святу віру, замкнув ти уста єретиків". А під днем 18 лютого написано в тій самій Мінеї про св. Папу Лева Великого: "Чим тебе назвемо - надхне-ним Божим духом? Чи головою правдивої Церкви? А може, провідником правди і твердою основою? Найвищим начальником чесного собору? Ти успадкував найвищий Петрів престол. Ти спадкоємець чесного Петра, а збагатівши його начальством, затулив раз і назавжди зрадливі уста єретикам".
Вже з тих та інших подібних свідоцтв, яких дуже багато в наших церковних книгах, Іван Кунцевич, щиро шукаючи правди, дійшов переконання, що єдність з Вселенською Церквою, яку проголосила Київська Митрополія всієї Русі на Соборі в Бересті Литовськім 23 грудня 1595 року, є відновленням давньої церковної єдності з св. Апостольським Престолом.
Урочисту заяву цієї церковної єдності 7 лютого 1596 року вручили Папі Римському Климентові VIII українські єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький - посланці Київського митрополита Михайла Рагози. Христовий Намісник заявив, що "закони, звичаї й обряди Української Церкви, з'єднаної з Римом, залишаються без змін".
Але в краї вже розпочалась гаряча дискусія - за і проти єдності, захоплене і вороже сприйняття її. Проте здавалося, що ця велика історична подія з'єднання Церков захопить уми й серця вірних, бо злука з Римом у тодішній політичній ситуації надавала окрім поглиблення суто церковних аспектів також запоруку зміцнення національної самостійності. Сталося, однак, інакше: "Між пшеницю ворог засіяв кукіль" (Мт 13:25). Ще перед 1590 і 1594 рр. Львівський єпископ Гедеон Балабан (1568-1607), який також підписав заяву про з'єднання Церков, перший (під впливом князя Костянтина Острозького) її зрікся і гостро виступав проти неї аж до кінця життя. Разом з ним пішов проти Унії також Перемишльський єпископ Михайло Копистин-ський (1596-1610).
Усе це надзвичайно засмутило молодого Кунцевича, який жваво цікавився церковними подіями. Він ще більше прихилився до церкви Отців Василіян, яка підтримувала Унію. Іван пам'ятав Христові слова, сказані до апостола Петра: "Тож заявляю я тобі, що ти - Петро (скеля), і на цій скелі я збудую мою Церкву, й пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі... розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мт 16:18-19).
Дуже глибоко запали йому в душу і серце слова Архієрейської молитви Ісуса Христа: "Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані" (Йо 17:20-21); а також Христове прагнення: "Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, - і буде одне стадо й один пастир!" (Йо 10:16).
Це Христове прагнення молодий Кунцевич зробив своїм ідеалом. Відтепер ним він житиме, за нього молитиметься, працюватиме, за нього, врешті, віддасть і своє життя.
Святотроїцька церква, до якої ходив молодий Кунцевич у Вільно, була у великій пошані серед міщан східного обряду. В ній знаходилася надзвичайно вшановувана ікона Богородиці, що згідно з переданням належала пензлю св. євангеліста Луки. Зберігались у церкві також мощі перших християнських мучеників Литви - Антонія, Івана та Євстатія, дружинників Ольґерда, що впали жертвою язичників у 1345 році. При церкві існувало окреме церковне братство міщан, яке згодом одержало право незалежності й непідсудності місцевій церковній владі, а безпосередньо підлягало патріархові або, в крайньому випадку, - Київському митрополитові.
При церкві Святої Тройці містився монастир Отців Ва-силіян, фундатором якого була дружина литовського князя Ольґерда - Марія, русько-українського роду.
З наказу польського короля монастирем і монастирськими фундаціями у Вільно від 1584 року завідувала міська рада. А "завідувала" так, що за 20 років і монастир, і його фундації занепали та були розграбовані світськими людьми, які поробили собі помешкання навіть у самих монастирських приміщеннях. Для ченців залишилося три-чо-тири келійки з маленьким городцем для вжитку архімандрита. Кількість ченців постійно меншала, тож коли Іван Кунцевич постукав до монастирської брами, йому її відчинив сам архімандрит, тодішній єдиний його мешканець-чернець.
Відразу після Берестейського Собору цей монастир під проводом архімандрита Софронія підтримав рішення ієрархії та митрополита - Вільнського архіпастиря за з'є-динення з Апостольською столицею в Римі. Однак церковне братство було проти цього, а тому за наказом польського короля мусило залишити церкву Святої Тройці. Воно перейшло до церкви Святого Духа, звідки протягом довгих десятиліть вело боротьбу зі східним католицизмом, насамперед - з його Святотроїцьким осередком. Тоді ж Софроній передав настоятельство монастиря Йосафатові, а той - Ма-теєві, що був, як згодом виявилось, прихованим кальвіністом (згодом він став кальвіністським пастором). По апос-тазії Матея Святотроїцькою обителлю керував архімандрит Ґелазій, знавець слов'янської мови і книг, прихильник Берестейської Унії, але монах без відповідного чернечого духу. Тому й не дивно, що Святотроїцький монастир, як і інші монастирі в той час, був у великому занепаді. Старші ченці вели життя світських людей, а молодого поповнення взагалі не було. Кожен чернець жив сам по собі. Крім відправ у церкві, духовного життя майже не було. Ніхто не турбувався чернечою дисципліною і правопорядком.
Хоч така незавидна доля спіткала тодішні монастирі, зокрема Вільнський, для молодого Кунцевича Божий поклик вступити до монастиря був наказом. Його рішення остаточно визріло, і він, обговоривши справу із самим митрополитом Іпатієм Потієм, вступив до Святотроїцького монастиря, маючи тоді 24 роки.
Перед виконанням цієї постанови Іван мав ще одне важке випробування. Купець, у якого він був помічником, щиро полюбив його і хотів видати за нього свою дочку-одиначку й передати йому все своє майно. Однак любов до Бога заполонила душу й серце Кунцевича. Тому він перепросив шляхетного купця, за все подякував йому та відійшов від нього.
Був 1604 рік, коли Іван, покидаючи світ, майно й усю світську марноту, твердо вирішив віддати себе на довічну службу Господу Богові. У ченці постриг його митрополит Іпатій Потій. Тоді ж Кунцевич склав свої перші чернечі обіти - убозтва, чистоти та послуху.
Разом із чернечою рясою молодий Кунцевич прийняв і нове чернече ім'я - Йосафат. Під цим іменем він ввійшов у новий період свого недовгого життя. "Кунцевич не спокусився ні на маєтки Поповича, ні на вчену й упорядковану єзуїтську громаду, ні навіть на краще влаштовані нез'єд-нані монастирі, які могли йому забезпечити ліпші духовні й церковні можливості", - зазначають життєписці Кунцевича.
Святотроїцький монастир знаходився у великому столичному місті, а тому був далеким від чернечих затворницьких (пустинних) ідеалів, що їх пропаґували тодішні "Життя Святих", які залюбки читав молодий Кунцевич. Переступивши монастирську браму, він зустрів зовсім іншу дійсність - чернечу пустку і гамір світських людей, що перебували поряд. Тому молодий чернець Йосафат насамперед організував свій чернечий побут та упорядкував своє життя і чинності. Почав він з головного - молитви-роздуму та богослужби. Молитва вимагала усамітнення, без якого неможлива будь-яка духовна праця над собою.
Тому Йосафат зачинився в малій келії і з неї не виходив, хіба що до церкви та спільної трапези. Життя в інших частинах монастиря його не цікавило. Своє самітне життя він проводив у довгих молитвах, суворих покутах, читанні духовних книг та роздумуванні над Божими настановами. Святе Письмо постійно лежало відкритим у нього на столі, з якого він черпав Божу мудрість та просвічення для своєї ДУШІ.
Життя молодого ченця в напівзапустілому монастирі, без товариства, поради досвідчених співбратів, а найважливіше - без живих прикладів, справді вимагало своєрідного геройства - великої сили духу. За прикладом давніх монахів з "Життя Святих" Йосафат щодня бив сотні доземних поклонів, проказуючи одночасно коротку молитву "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного", а також виконував інші суворі покути, що часом видавались навіть нерозсудливими.
Ось як свідчить про нього його ровесник Генадій Хмельницький: "Вступивши у ченці, Йосафат вибрав церкву Святої Тройці за чернечу келію; у вільний час він читав та роздумував у каплиці св. Луки. Його ліжко було бідне -солом'яник і верета, і то тільки для виду, бо часто він спав на голій долівці, та ніколи, аж до смерті, не одягав сорочки, лише волосінницю, а своє невинне тіло підперізував залізним поясом. Серед зими можна було побачити його босим і в одній тільки волосінниці, як він молився і роздумував на ка тені біля церкви Святої Тройці. Денно і нічно бичував він своє тіло, бо долівка в келії була часто в його крові. Протягом п'яти років свого перебування в монастирі він нічого іншого не пив, крім води, набувши важкої недуги шлунка. Тому його настоятель, за порадою лікарів, наказав йому вживати узвар".
Після смерті архімандрита Ґелазія архімандритом став Самуїл Сінчило. Саме його Йосафат благав підшукати для монастиря старшого ченця-священика. Самуїл покликав з Супрасльського монастиря отця Симеона, але він виявився людиною простою, малоосвіченою, тому Йосафат скорис-тав небагато з його повчань. Сам же архімандрит Сінчило незабаром приєднався до змовників проти митрополита Іпа-тія Потія.
Серед таких сумних обставин Йосафатові довелося різьбити свій монаший характер і вдосконалюватись у чеснотах.
Не маючи в монастирі нікого, хто міг би бути для нього порадником, здався на провід Святого Духа. Щоправда, ще перед вступом у монастир заприятелював він з двома професорами академії Отців Ісусівців -зо. Фабріцієм Ковальським і о. Іваном Ґружевським. Перший навіть був якоюсь мірою його духовним провідником. Згодом Кунцевичу багато допоміг молодий доктор богослов'я Іван Рутський, з яким він пізніше обновив василіянське чернецтво. Митрополит Іпатій покладав великі сподівання на здібного й ревного Кунцевича. Однак ті плани були ділом майбутності і Божого Провидіння, та й не думав молодий Кунцевич про будь-яку реформу чернецтва, вступаючи до Василіянського Чину. Він працював над своїм власним життям. Не маючи богословської освіти, Йосафат ревно взявся до щоденного чернечого подвигу, бо не лише ряса робить людину справжнім монахом. Крім молитви й духовних роздумів, він вчився, перечитував літургічні книги, зокрема Октоїх, Мінею, Тріодь, черпаючи з них богословське знання і переконуючись у правильності своєї віри. З літургічних книг збирав також вислови Святих Отців в обороні з'єднання. Цікавився Йосафат і полемічною літературою, що тоді почала з'являтися як на захист Унії, так } проти неї.
Згодом він і сам написав декілька книжечок: "Оборона віри", "Хрищення св. Володимира", "Першість св. Петра", "Правила й устави для священиків", "Катехизм" тощо.
Коли Київський митрополит Іпатій Потій заснував у Вільно окрему митрополичу семінарію, запросив до праці богослова, грека Петра Аркудія, який допомагав йому в полеміці проти нез'єдинених та був учителем нового кліру. Молодий Кунцевич дуже швидко зблизився з семінарією, її професорами та учнями. Аркудій багато причинився до освіти Кунцевича, будучи добрим знавцем Святого Письма, Отців Церкви та східних наук. Від Аркудія він утвердився в правильності східного католицизму. Власне через нього познайомився з молодим Генадієм Хмельницьким, який згодом вступив до Василіянського Чину, був полоцьким ігуменом і написав чи не найдокладніші свідчення про молодість Кунцевича, якого знав від 1599 року.
Ще до вступу в монастир Йосафат брав активну і безпосередню участь у всіх церковних відправах - сам співав Утреню і Вечірню, служив до Служби Божої. Він за старим київським приписом прийняв три найнижчі церковні чини - свічконосця, читця і співця. Згодом митрополит Потій висвятив Йосафата на диякона. Відтоді Кунцевич почав проповідувати Боже слово і в церкві, і в місті, заохочуючи всіх до побожного життя, сповіді та єдності з Католицькою Церквою.
Так він робив після трирічного усамітнення, бо, - як свідчить його сучасник, полоцький радник Доротей Архи-мович, який знав Йосафата з 1604 року, - "три роки від свого вступу до монастиря Святої Тройці слуга Божий добровільно не виходив з нього в місто".
Молодий диякон мав у той час дві головні цілі - жити за суворими правилами східного монашества і служити своїй Церкві згідно з давньою традицією - в єдності зі св. Апостольським Престолом у Римі.
Сам Йосафат був блискучим проповідником з добрим знанням усіх істин святої віри: пильним навчанням він здобув собі високу богословську освіту. А мав він до науки великі здібності. Про його природні дарування свідчать розповіді людей, які знали його особисто. Олександр Тишке-вич, генеральний суддя полоцької землі, стверджував: "Йосафат мав такий великий розум, що дуже складні богословські питання стосовно таїнства Святої Тройці, вопло-чення та їм подібні легко тлумачив. Мав чудову пам'ять. Його можна було б назвати скарбницею всіх книг Святих Отців". А доктор богослов'я і ректор Варшавської єзуїтської колегії, який дуже цінував Йосафата, вважав, що він так глибоко пояснював народною мовою найглибші тайни католицької віри, що жоден з учених богословів не міг до цього нічого додати.
Про інші прикмети нашого Святого відомо зі свідчень пізнішого митрополита Антонія Сєляви, який упродовж року жив з Йосафатом в одній келії. Ось що він пише: "Слуга Божий (Йосафат) мав звичку вставати раніше від інших, будив у зазначений час братію, потім вдаряв у церковні дзвони, скликаючи всіх на Утреню. У церкві він завжди правив Північну та співав Утреню. А дав йому Бог ангельський голос і велику любов до співу. Відслуживши 120
Утреню, виходив з монастиря, відвідував монастирі нез'є-динених, утверджуючи їх у вірі; послуговував недужим, цілуючи їхні ноги, вмиваючи і годуючи їх. Про Йосафата говорили, що його келією була церква і лікарня.
Якось Кунцевич зустрів у місті чотирьох юнаків, які мали бажання посвятитись монашому життю. Він заопікувався ними, і незабаром вони вступили до Святотроїцького монастиря. Цим Йосафат дуже втішився, бо гаряче бажав духовного відродження свого монастиря, молився і жертвував для цього свою працю й терпіння.
Особливо радів Йосафат зі вступу до монастиря Івана Велямина Рутського, який відчув у собі поклик до чернечого життя в східному обряді й у вересні 1607 року зголосився до монастиря. Незабаром він прийняв чернече ім'я Йосиф і був висвячений на священика.
Цей високоосвічений богослов вніс у монастир атмосферу глибокої науки та познайомив Святотроїцьких подвижників з життям католицьких монастирів Заходу, у той час як Йосафат був для всіх добрим прикладом суворого чернечого життя, умертвіння та плекання східного обряду. Рут-ський навчав правд св. віри, а Йосафат - обряду та побожних правил чернечого життя.
Рутський, пізніший Київський митрополит, повернувшись 1603 року до Вільно зі студій у Римі, викладав у семінарії, яку відкрив митрополит Потій. Живучи поблизу церкви Святої Тройці та ведений цікавістю і поголоскою про святість Йосафата, Рутський прагнув познайомитися з ним. Він почав часто заходити до монастиря на розмови з Йосафатом, про якого пізніше сказав: "Він завжди вів зо мною духовні бесіди, питав у мене пояснень про деякі правди віри або про деякі місця Святого Письма. І думаю, що за весь той час не почув я від нього жодного пустого слова".
Рутського вражав Йосафат, який запопадливо старався набути всіх чеснот християнської праведності, а Йосафат високо цінував Рутського за його глибоку освіченість.
З висвяченням Йосифа Велямина Рутського на священика Святотроїцький монастир нарешті дочекався духовного провідника. Тут знову ожив чернечий дух св. Василія Великого, громада молодих ченців зростала.
Рутський і Кунцевич взялися за ремонт монастиря і церкви. Йосафат збирав кошти на церкву, а Рутський на від-нову монастиря віддав частину свого родинного майна. Ремонт монастиря і церкви швидко закінчився, й за відновленими мурами запульсувало нове життя. Йосафат уже не журився про майбутнє Василіянського Чину. До чернечого життя зголошувались ідейні й віддані юнаки. Ідучи за прикладом Рутського, до монастиря почали вступати сини з шляхетських родин. Не тільки численністю ченців й чеснотами славився тепер Святотроїцький монастир. Духовне світло чеснот його мешканців, добрий приклад та жертовність розходились по всій вільнській землі.
Монастир став своєрідним виховним закладом. Рутсь-кий навчав молодих ченців правд віри, катехизму, засад чернечої досконалості за творами св. Василія, які він простудіював у Римі, будучи студентом грецької колеґії при церкві св. Атанасія, викладав історію Церкви й учив латинської та церковнослов'янської богослужбової мов. Йосафат передавав молодим ченцям любов до обряду й бого-служби, навчаючи церковного чернечого уставу, напівів. Кожного дня в монастирі служилось Церковне Правило в його традиційних для Сходу частинах денного і нічного часу (Утреня,, Часи, Обідниця, Вечірня, Повечір'я, Північна).
З висвяченням Рутського на священика служилась щоденно також і св. Літургія. В новій чернечій громаді було відновлено й давню старохристиянську практику частого св. Причастя, яка з плином століть з різних причин призабулась. "А все те мало благодатний вплив не тільки на ченців, але й на мирян Вільно", - наголошують життєписці св. Йосафата і додають: "Церква св. Тройці була цілий день відчинена для вірних, які в будь-яку годину дня могли брати участь у церковній молитві й очистити свою душу в св. Тайні Покаяння, до якої Йосафат, спочатку лише диякон, готував вірних, даючи в тому особистий приклад і ченцям, і вірним".
Щоденною практикою молодої вільнської громади було також читання Святого Письма, церковних книг і життєписів Святих. Згодом молоді ченці користали і з викладів Митрополичої семінарії, яка містилась у прилеглих до Свя-тотроїцької церкви будинках; здібніші з них потім навчалися на вищих студіях Вільнської Академії та інших Папських семінарій, також закордонних.
Молоду чернечу громаду очолювали о. Йосиф Велямин Рутський і диякон Йосафат Кунцевич, хоч на чолі самого монастиря був архімандрит Самійло Сінчило з двома-трьо-ма ченцями давнього виховання.
Саме тоді у Вільно нез'єдинені розпочали нову акцію проти Унії, задумавши усунути митрополита Іпатія Потія. У змові взяв участь і сам архімандрит вільнського монастиря - Самійло Сінчило. Щоправда, змова не вдалася, але під час нападу митрополитові було відрубано два пальці. "Це була перша кров, що згодом потекла за справу З'єднання", - зазначають деякі наші історики. Виявивши під-ступство Сінчила, митрополит Іпатій відразу позбавив його архімандритства, призначивши на його місце о. Йосифа Рутського.
Завдяки опіці нового архімандрита диякон Йосафат успішно опанував богослов'я. А митрополит Потій наприкінці 1608 року висвятив його на священика. Відтепер Йосафат міг повністю віддатись апостольській праці. Осяяний небесною ласкою та обдарований природою, він поєднав з Богом й Церквою дуже багато душ. Отець Йосафат умів промовляти до людей усіх прошарків. Його покора перемагала всіх, а ласкавість обеззброювала й найзавзятіших супротивників. Не дивно, що під його впливом багато нез'єд-наних наверталось до Католицької Церкви, через що вороги називали його душехватом. Та Йосафат на це тільки усміхався, промовляючи: "Дав би Бог, щоб я "захватив" усі душі для з'єднання!"
Він розумів, що головною причиною ненависті до Унії був брак релігійної свідомості народу. Тому Йосафат іде між простолюддя. Часто можна було бачити, як він проповідував на вуляцях, на полі, в лісі, а часом і в корчмі. Йосафат учив народ вічних правд, старався привести душі до Бога, св. Тайн; навчав їх молитися. Відвідував хворих, допомагав бідним, опікувався покривдженими. З апостольською ревністю ніс потіху в'язням і засудженим на смерть.
Особливу увагу Йосафат приділяв молоді. Він залюбки розмовляв з дітворою, пояснював їм катехизм, навчав мо г литов, готував до першого св. Причастя. Йосафата часто можна було бачити між дітьми на пасовиську, коли він оповідав їм пригоди з життя Святих чи співав з ними побожні пісні.
Під впливом цього священика громада з'єдинених у Вільно значно зросла. Поєднання з Римом тут уже вкорінилось. На жаль, нові обов'язки в Чині не дозволяли Йоса-фатові цілком посвятитись праці над з'єднанням Церков. Однак було певне, що цей апостолят став головною справою життя Йосафата. За Христове гасло "Щоб усі були одно" він був готовий віддати і життя.
В той час, коли Йосафат займався вірними в церкві й поза нею, Рутський клопотався монастирем і вихованням молодих ченців. Оскільки ж митрополит Потій щораз частіше потребував допомоги Рутського в управлінні розлогою митрополією, все більше монастирських обов'язків лягало на плечі Йосафатові. А монаша родина Святотроїцького монастиря постійно зростала, і в 1613 році тут було вже близько 50 молодих ченців. Отже з'явилася потреба в новому монастирі, про що подбало Боже Провидіння.
Саме в той час литовський шляхтич Григорій Тризна збудував монастир для своєї дочки, монахині в Битені, поблизу Слоніма (в Новгородському воєводстві). Не маючи духовного проводу в пустинному Битенському монастирі, монахиня перейшла до вільнського монастиря Сестер Ва-силіянок, що тоді також гарно розвивався, а її монастир Тризна подарував василіянам, яким уже було затісно у Вільно. Рутський надзвичайно втішився такою даровизною. Ігуменом у Битені він призначив Йосафата й одночасно перевів туди новіціят. Таким чином священик перейняв опіку над вихованням молодих василіян. Завдяки прихильності титаря-доброчинця і наполегливій праці Йосафата монастир у Битені швидко став на ноги, будучи першим нові-ціятом вільнської реформи упродовж XVII сторіччя.
Крім битенської обителі Йосафат постарався для вільнського чернецтва ще й про інший монастир, який згодом став славою Білоруської Церкви. Недалеко від Битеня мав свої посілості смоленський каштелян Іван Мелешко, людина чесна, православного віровизнання. Та вже з першої зустрічі Мелешко був захоплений битенським ігуменом Йо-сафатом, і між ними зав'язалася щира приязнь, яка привела Мелешка до св. Сповіді і св. Причастя в Католицькій Церкві. Він навернувся і став оборонцем східного католицизму. З вдячності за навернення Мелешко подарував василіянам село Жировиці, де була церква з чудотворною іконою Пресвятої Богородиці, яка славилась чудами на всю околицю.
Та коли в Литві поширився протестантизм, прощі до чудотворної ікони припинились, монастирське добро загарбали світські люди, а церква не мала належної обслуги. Тільки кілька разів на рік невеличка горстка довколишніх вірних вшановували чудотворну Богородицю. Та з перейняттям Йосафатом Жировиць (жовтень 1613 року) духовне життя тут відновилось. Священик відбудував церкву, спорудив при ній монастир та відновив славні прощі на честь Жировицької Богородиці. У цьому йому допомогли довколишні шляхтичі. А Лев Сапіга, литовський канцлер, наділив Жировиці землями з кількома селами.
В новому монастирі Йосафат поселив вільнських ченців, які обслуговували церкву і прочан. "І зароїлись побожним людом стежки і шляхи до Жировиць, - писали сучасники, - загомоніла знову пісня, понеслася в небо молитва, а звідти спливали ласки й чуда. Ченці проповідували правду і праведність, добрим прикладом заохочуючи до побожного християнського життя".
Йосафат вславився тут передусім як проповідник і сповідник, виконуючи місію серед місцевих шляхтичів і вельмож, збайдужілих до віри й рідної Церкви, чимало з яких пішли шукати істину в протестантських церковних громадах. Священикові вдалося, за заступництвом Жировицької Богородиці, навернути в католицизм нащадка роду Солта-нів, який спершу зустрів слугу Божого зневагами, прокльонами та богохульствами. Але Божа ласка діяла своїми невідомими шляхами. І, може, в тому самому лісі, де колись Богородиця з'явилася його предкові, нащадок розкаявся, висповідався і прийняв католицьку віру.
Влітку 1613 року помер митрополит Іпатій Потій, його наступником став Йосиф Велямин Рутський. Архімандритом Святотроїцького монастиря він призначив Йосафата, який на початку 1614 року залишив Жировиці. Вільнські ченці з цього дуже раділи, бо для них Йосафат був скоріше батьком, аніж настоятелем. Тішилися й місцеві миряни, бо ще не забули ревності й доброти колишнього свого душ-пастиря. Проте сумували за Йосафатом битенсько-жирови-цька братія й вірні, бо й там для багатьох тисяч душ Йосафат став "первопричиною спасіння, яке Божою благодаттю і милістю Пресвятої Богородиці щоденно звершувалось через Жировицький монастир", - як казав о. Герман Гости-ловський, підсумовуючи перебування Йосафата в Жировицях.
Вільнський монастир Йосафат застав у повному розквіті. Якщо 1604 року там був тільки один чернець - він сам, - то в 1614 році було вже 60 самовідданих ченців, і їхня кількість зростала з року в рік. Тож першою турботою Йосафата стала розбудова монастиря. Він знайшов щедрих жертводавців, які не жаліли свого майна для благородної мети.
Ідучи слідами св. Василія Великого, Йосафат намагався розгорнути широку доброчинну діяльність. Хоч сам з ченцями жив дуже скромно, завжди знаходив можливість допомогти своїм ближнім. Вірні щодня бачили в ньому ідеал монапіої праведності. Вбогі, сироти і вдовиці мали в його особі великого добродія, знедолені - свого потішителя, гноблені - оборонця.
Йосафат діяв за словами св. Василія Великого: "Хто любить ближнього, той виконує заповідь любові до Бога". Коли стривожені економи монастиря вказували на потреби братії, Йосафат відповідав: "Даймо бідним, а Бог дасть нам" або казав так: "Даймо і решту, а якщо в нас нічого не лишиться, то будуть мати бідні!". Йосафат та його братія найбільше покладалися на Боже Провидіння.
Як засвідчують життєписці, навіть чудами Бог допомагав своєму вірному слузі, а через нього - й іншим. Ось кілька таких прикладів. Одна вдова опинилася у великій матеріальній скруті, а в Йосафата не було ані сотика. Та він пообіцяв жінці дати їй першу милостиню, яку одержить, а сам пішов до церкви на молитву. В той час якийсь незнайомець передав для нього калитку з грішми. Йосафат, навіть не заглянувши до неї, віддав її жінці. Коли виявилось, що там була дуже велика сума, чесна жінка хотіла частину віддати Йосафатові, та він сказав: "Твоє щастя, бери та йди".
Якось не було що дати до столу численним ченцям. Тоді Йосафат з братією подались до церкви на молитву. А коли вийшли, на подвір'ї вже стояло п'ять возів різної поживи, які прислав невідомий добродій.
Йосафат відзначався справжньою батьківською любов'ю і дбайливістю до своїх духовних синів. Його настояте-льство було радше служінням братії. Будучи до себе суворим і невибагливим, усе віддавав на потребу спільноти. Коли якийсь вільнський міщанин подарував йому нову рясу, він віддав її для вжитку іншому ченцеві. При від'їзді з Жиро-виць отримав у подарунок від Григорія Тризни плащ на лисячому хутрі. Йосафат відразу велів пошити з нього зимові шапки для братії.
У Вільно він був не тільки архімандритом монастиря, але також учителем новиків, духовним провідником ченців та їхнім сповідником. Особливо дбав про студентську братію. Передусім старався розбудити в молодих монахів безмежну любов до Бога й беззастережне довір'я до Нього. За це спливали з неба щедрі ласки та Боже благословення, і за короткий час вільнський монастир Святої Тройці заяснів святими ченцями. Життєписець Йосафата єпископ Яків Суша записав про першого померлого ченця вільнської реформи, що той дійшов під проводом Йосафата до великої святості і сподобився перед смертю явління св. Василія, який, передаючи його Богові, мовив: "Оце перша квітка з мого відновленого городу".
Життєписці св. Йосафата згадують і про інших учнів нашого Святого, які вславились чернечою досконалістю та надзвичайними Божими даруваннями. Наприклад, ієромонах Єротей Цісович, пізніший учитель новиків у Битені, проганяв злих духів, лікував недужих та мав дар біолокації, тобто одночасно міг перебувати в різних місцях. А передчуваючи близьку смерть, він подався з Битеня до Жировиць, де помер перед чудотворним образом Пресвятої Богородиці. Через двадцять років після смерті відкрили його домовину - тіло було нетлінне. Великою праведністю вславився також ієромонах Семен Яцкевич. Смерть зустріла його саме тоді, коли він проказував останні свої слова: "Вірую, Господи, надіюся на Тебе, люблю Тебе..." Його тіло, висушене постами, збереглось нетлінним, при ньому діялися чуда.
З духовної школи Йосафата у Вільно вийшли такі визначні діячі Церкви й Василіянського Чину: вчений письменник і архімандрит Лев Крезва, згодом Смоленський архієпископ (1625-1639); Антін Сєлява - наступник Йосафата в Полоцьку, пізніший Київський митрополит (1640-1655), архімандрит Пахомій Оранський, згодом Пинський і Турівський єпископ (1637-1653); о. Генадій Хмельницький